Історія Болгарії

Історію Болгарії можна простежити від перших поселень на землях сучасної Болгарії до її формування як національної держави, і вона включає історію території країни, болгарського народу та його походження. Найдавніші свідчення про проживання гомінідів на території сучасної Болгарії датуються щонайменше 1,4 мільйонами років тому. Близько 5000 року до нашої ери вже існувала розвинена цивілізація, яка створила одні з перших у світі керамічних виробів, ювелірних виробів та золотих артефактів. Після 3500 до н. е. на Балканському півострові з'явилися фракійці. Наприкінці VI століття до н. е. частини сучасної Болгарії, зокрема східний регіон країни, потрапили під владу Перської імперії Ахеменідів. У 470-х роках до нашої ери фракійці утворили могутнє Одриське царство, яке проіснувало до 46 року до нашої ери, коли його остаточно завоювала Римська імперія. Протягом століть деякі фракійські племена потрапили під давньомакедонське та елліністичне, а також кельтське панування. Цю суміш стародавніх народів асимілювали слов'яни, які остаточно оселилися на півострові після 500 року нашої ери.

У 632 році на північ від Чорного моря булгари під керівництвом князя Кубрата утворили незалежну державу, яка стала відома як Велика Болгарія. Тиск хозар призвів до поступового розпаду Великої Болгарії у другій половині VII століття. Один із наступників Кубрата, Аспарух, очолював деякі булгарські племена, оселився в районі навколо дельти Дунаю, а згодом відвоював у Візантійської імперії Малу Скіфію у Добруджі та Нижню Мезію, розширивши своє нове королівство далі на Балканський півострів. Вирішальна битва при Онгале 680 року, мирний договір з Візантією 681 року та створення постійної болгарської столиці в Плісці на південь від Дунаю знаменують собою початок Першого Болгарського царства. Нова держава об'єднала місцеве візантійське населення та мігрантське населення ранніх слов'ян під владою Болгар, і розпочався повільний процес взаємної асиміляції. У наступні століття Болгарія утвердилася як могутня імперія, домінуючи на Балканах завдяки своїм агресивним військовим традиціям, що призвело до розвитку окремої етнічної ідентичності. Її етнічно та культурно різноманітний народ об'єднався під спільною релігією, мовою та алфавітом, які сформували та зберегли болгарську національну свідомість, незважаючи на іноземні вторгнення та впливи.

У XI столітті Перше Болгарське царство розпалося під численними нападами та війнами Русі та Візантії, було завойовано та до 1185 року стало частиною Візантійської імперії. Потім велике повстання, очолюване двома братами, Асенем та Петром з династії Асенів, відновило Болгарську державу, утворивши Друге Болгарське царство. Досягнувши свого розквіту в 1230-х роках, Болгарія почала занепадати через низку факторів, зокрема через географічне положення, яке робило її вразливою до одночасних нападів та вторгнень з багатьох сторін. Селянське повстання, одне з небагатьох успішних в історії, утвердило свинопаса Івайла на царському престолі. Відносно процвітаючий період настав після 1300 року, але закінчився у 1371 році, коли фракційні розбіжності призвели до розпаду Болгарії на три невеликі царства. До 1396 року вони були поневолені Османською імперією. Турки ліквідували болгарську систему шляхетства та правлячого духовенства, і протягом наступних 482 років Болгарія залишалася невід'ємною територією Османської імперії.

Із занепадом Османської імперії після 1762 року почали з'являтися ознаки відродження. Болгарська знать зникла, залишивши егалітарне селянське суспільство з невеликим, але зростаючим міським середнім класом. До ХІХ століття ключовим компонентом боротьби за незалежність стало Болгарське національне відродження. Воно завершилося невдалим Квітневим повстанням 1876 року, що призвело до російсько-турецької війни 1877–78 років та подальшого визволення Болгарії. Початковий Сан-Стефанський договір був відхилений Великими державами, а наступний Берлінський договір обмежив території Болгарії до 1/3 Сан-Стефанського договору та розділив її на провінцію Східна Румелія та область князівства Болгарія. Це залишило багато етнічних болгар поза межами нової держави, що визначило мілітаризований підхід Болгарії до регіональних справ і її вірність Німеччині в обох світових війнах.

Після Другої світової війни Болгарія стала комуністичною державою. Генеральний секретар Болгарської комуністичної партії Тодор Живков прослужив на цій посаді 35 років, протягом яких спостерігалося відносно швидке економічне зростання. Комуністична система розпалася напередодні 1990-х років, і кілька проблем у 1990-х роках загальмували економічний розвиток сільськогосподарської та інших галузей промисловості Болгарії. Період відносної стабілізації розпочався з обранням Симеона Саксен-Кобург-Гота прем'єр-міністром у 2001 році. Болгарія вступила до НАТО у 2004 році та до Європейського Союзу у 2007 році.