Історія України

Історія України — історія земель сучасної України, українського народу, держави та інших її мешканців, що проживають на території України, від доісторичних часів до сьогодення.

Територію України первісні люди почали заселяти з давніх-давен (перші сліди датуються близько 1 млн років до н. е.), після чого вже її не полишали навіть в часи найбільшого просування льодовиків на південь [⇨]. Територія країни належить до найперших вогнищ цивілізації та містобудування, вона входить до первісного ареалу приручення коня, винаходу колеса та освоєння перших металів людством [⇨]. Різні хвилі міграції індоєвропейців до Європи та пізніші в зворотному напрямку склали підґрунтя різнобарвної картини її населення.

Поділ території на великі природні лісову й степову смуги зумовив різні форми господарювання й заклав характер подальших історичних процесів, в яких степ український завжди залишався невід'ємною складовою загальноєвразійських історичних і етноміграційних процесів у Великому степу [⇨]. Грецька колонізація морського узбережжя увібрала територію України до орбіти античної цивілізації як її північний фронтир [⇨]. В результаті великого переселення народів першої половини першого тисячоліття н. е. [⇨] територію України заселили слов'янські племена [⇨].

Першим історичним правителем на київському престолі вважається князь Олег Віщий, тому він вважається засновником Руської держави — початок української державності, однак у ранні часи в ній була присутня значна варязька еліта, що швидко асимілювалася. На початку XI століття, українські племена консолідувалися навколо Русі, під владою Києва перебувають й різні інші народи [⇨]. За правління Володимира Великого та Ярослава Мудрого проводиться християнізація держави. За Ярослава з'являється перший збірник законів — Руська Правда. Цей період відзначається розквітом та піком руської могутності [⇨]. Після смерті Ярослава відбуваються процеси феодального дроблення, які були закріплені на Любецькому з'їзді 1097 року. За Володимира Мономаха та Мстислава Великого держава трималася в єдності, але після смерті Мстислава удільні князівства фактично стали незалежними [⇨]. У 1237-1240 роках монгольські війська вторглися в Русь та спустошили землі Наддніпрянщині [⇨]. Після цього, західне Галицько-Волинське князівство на певний час стає осередком русинської-української культури, утворивши Королівство Руське як наслідок коронації Данила Романовича [⇨].

Від Золотої Орди руські землі звільнило Велике князівство Литовське, яке, шукаючи союзників у боротьбі з Московським царством та балтійськими німцями тісно інтегрується із Польським королівством [⇨]. Утворюється потужна східноєвропейська держава ранньомодерного часу — Річ Посполита [⇨], соціально-політичні процеси в якому й нагальна потреба в захисті від кочовиків на півдні призводять до появи козацтва, в епоху якого "Україна" починає застосовуватися як назва країни [⇨]. Козацтво саме невдовзі стане провідною силою в процесах руйнації Речі Посполитої, становленню нової української нації, розбудові самостійної держави — Гетьманщини [⇨]. Українська нація, затиснута між трьох світів, мусульманського півдня, католицької твердині на заході й нового православного центру на сході, намагається торувати власний шлях, проте понурюється у період міжусобиць, відомих як «Руїна» [⇨].

Завдяки культурному просвітництву хвилі мігрантів з Подніпров'я, що знайшли місце застосування власним талантам на Москві, остання поступово частково європеїзувалася та трансформувалася у потужну євразійську силу — Російську імперію [⇨]. Ця сила за декілька століть поглинула майже усі українські етнічні землі, намагалася асимілювати їхнє населення.

Придушуючи всі спроби власної національної розбудови українців [⇨], намагається не дати іншим державам відірвати їх до власних орбіт, поєднуючи силу та підступність, перманентно нав'язує власну волю українському народові [⇨]. Народові, що наприкінці XX століття виборов для себе ще один шанс бути господарем на своїй землі [⇨]. Український народ продовжує боротьбу за власну незалежність [⇨].