Хромая судьба

«Хромая доля» — роман Аркадія та Бориса Стругацьких, представник «реалістичної фантастики» в їхній творчості, хоча й з містичними елементами. Написаний протягом 1982 року, журнальна публікація відбулася 1986 року.

Обидві сюжетні лінії роману присвячені взаєминам людини мистецтва з самодостатньою всевладною державою. Герой «московських» розділів Фелікс Сорокін — немолодий «письменник військово-патріотичної теми», багато деталей біографії якого навіяні життєвим шляхом Аркадія Стругацького. Герой рукопису Сорокіна — письменник Віктор Банів — мешкає в історично й територіально невідомій державі і невгодний владі. Фелікс Сорокін переважно зайнятий випивкою з приятелями-письменниками та роботою над набридлим замовним сценарієм, однак у той січневий тиждень 1982 року, коли відбувається дія, стикається з людьми й ситуаціями, що здаються зійшовши зі сторінок його старих рукописів. Спочатку він змушений роздобути для сусіда еліксир безсмертя, потім його приймають за інопланетянина, а згодом у кафе письменник зустрічає занепалого ангела, який пропонує купити партитуру труб Страшного суду. Кожен із численних сюжетів обривається і в принципі не може мати завершення, але всі ці події заважають Сорокіну дістатися до Інституту лінгвістичних досліджень, куди він зобов'язаний подати свої рукописи для вивчення. Увечері Фелікс неодмінно повертається до Синьої Папки — свого головного, заповітного тексту, не призначеного для друку.

У світі письменника Банева («Синій Папці») — нескінченний дощ і місто, населене обивателями, дітей яких відчужують від батьків «мокреці». Про цих істот у масках кажуть, що вони генетично хворі, і при цьому їх курує військова розвідка. Віктор Банів опиняється в цьому місті фактично на засланні, оскільки особисто господарем президентом йому запропоновано «перестати бренькати». Банів багато міркує про цінність творчості і намагається активно розібратися, що ж відбувається в таємничому місті. Коли Сорокін таки дістається Інституту, з'ясовується, що там встановлена електронна машина, здатна виміряти цінність письменницької праці. Комп'ютером керує деякий Михайло Опанасович, який заявляє, що його головна місія — домогтися, щоб Синя Папка була дописана і закінчена, і читає неіснуючий ще фінал. Банів стає свідком кінця старого світу і настання нового, сонячного й яскравого, в якому спиртне й наркотики перетворюються на джерельну воду, руйнуються бетонні фортеці й іржавіє зброя. Банів щасливий побачити все це, але новий світ не належить йому, і він повинен «не забути повернутися».

Основний сюжетний задум — об'єктивне вимірювання письменницької майстерності — з'являється в робочому щоденнику Стругацьких у 1971 році. Однак подальші задуми, що привели до створення «Хромої долі», поступово розроблялися з 1977 року. Робота над текстом велася в 1982 році. На першому етапі змістом Синьої Папки Фелікса Сорокіна був роман «Град приреченый». У 1985 році співавторами було ухвалено рішення використати як «Синю папку» самостійну повість «Гидкі лебеді», створену ще в 1960-х роках, але не публікувавшуся в СРСР. Перша публікація в журналі «Нева» (1986, № 8 і 9), однак, містила відсилання до «Граду приреченого» і мала безліч цензурних вилучень через горбачовську антиалкогольну кампанію. «Гидкі лебеді» (під назвою «Час дощу») були опубліковані в журналі «Даугава» 1987 року. Повне видання, що включає текст «Гидких лебедів» із чергуванням розділів про Фелікса Сорокіна і Банева, вийшло 1989 року і неодноразово перевидавалося. У серії «Світи братів Стругацьких» «Хромая доля» і «Гидкі лебеді» публікувалися окремо. У повному 33-томному зібранні творів представлені обидва варіанти: із вставками з «Граду приреченого» і остаточний текст.

Роман складається з десяти розділів з лінійним сюжетом. Оскільки в «Хромій долі» дві фабульні лінії — письменника і його твору, — розділи чергуються. «Московські» розділи мають непарну нумерацію: «1. Фелікс Сорокін. Завірюха» (розділ 1), «3. Фелікс Сорокін. Пригода» (розділ 2), «5. Фелікс Сорокін. „…І тваринництво!“» (розділ 3), «7. Фелікс Сорокін. „Ізпитал“» (розділ 4) і «9. Фелікс Сорокін. „…Для чого ти все дмеш у трубу, молодий чоловіче?“» (розділ 5). Текст «Гидких лебедів» спочатку включав 12 розділів і розташований у романі так: «2. Банів. У колі родини і друзів» (розділи оригіналу 1—3), «4. Банів. Вундеркінди» (4—6), «6. Банів. Збудження до активності» (7—8), «8. Банів. Гидкі лебеді» (розділи 9—11; колишня назва повісті перейшла сюди) і «10. Банів. Exodus» (розділ 12).